субота, 31 березня 2012 р.

Спогади дитини війни


Валентина Омелянівна Польщан (Бугаєнко) 
1939 року народження село Милове.
 09.10.2011 року

        Війна, нав’язана гітлерівською Німеччиною, лягла тяжкою ношею на плечі жінок і старих людей.
          Про перші роки Великої Вітчизняної війни я знаю із розповідей моєї мами і дідуся. Наше сім’я із чотирьох  чоловік залишилась без мого дяді Андрія Воловенка і мого татуся Бугаєнка Омеляна. Мамі було всього 21 рік, дідусю Федору 62 , бабусі Дарині – 61.
             Перші німецькі війська вступили в наше село Дрімайлівку Бериславського району в кінці серпня 1941 року. Це були війська СС, добре оснащені військовою технікою. Зелене село, що стояло над мілководною річечкою, притихло і завмерло від незнайомого гелготу вояків у чорній уніформі і від гуркіту військової техніки.

              У конторі нашого колгоспу імені Ворошилова була утворена «есесівцями», так звана управа, організований  відділ поліції із трьох чоловік. При управі була виділена спеціальна кімната, де за запізнення на роботу, за неявку  і інші «провинності»,  карали нагайками від п’яти до двадцяти ударів.
              Установивши свою владу, есесівці повіялись далі, а на зміну їм прийшли інші війська – піхота та мотопіхота. Кінець 43 року я уже пам’ятаю сама, навіть добре запам’ятала одного фріца із дивним прізвиськом Генівека, яке йому дали жінки, що працювали під його наглядом. Це був високий солдат у формі мишиного кольору,  з гачкуватим носом і заклеєними цигарковим папером губами. Жінки ненавиділи його і боялись, бо він жорстоко з ними поводився.
                 Кінець 1943 року початок 1944 ознаменувалися нальотом радянської авіації. Пам’ятаю, як з неба летіли листівки, з якою радістю місцеві жителі читали плачучи ці вісточки своєї Червоної влади. 
                 До речі, забула ще сказати, що жили ми з мамою у літній кухні, а дідусь з бабусею у сараї, бо в будинку були офіцери,  в одній із кімнат  організували операційну.  Військовий хірург був добрим фахівцем своєї справи. Він прооперував одного жителя села, батька мого однолітка, з приводу туберкульозу легенів. Операція пройшла успішно. Він був партійцем, але його ніхто не виказав німцям. Різні були солдати гітлерівської армії, одні нелюди, а інші – звичайні люди, які ненавиділи війну і хотіли поскоріше вернутися до своїх сімей. 
             На початку нового 1944 року,  жорстокі бої нашої армії за Каховку. Наше село стояло навпроти Каховки, тож ми були очевидцями вибухів, які долинали до нас.
              6 січня наше село німці евакуювали в напрямку Миколаївської області. Свят-вечір, ми зустріли в дірці, виритій у скирді соломи. Пам’ятаю, як горіла свічка і гасовий ліхтар. Ми їли кутю, узвар, картоплю  в мундирах, цибулю. Бабуся моя була глибоко віруючою і тому читала Біблію і псалми з Псалтиря. Цей Псалтир і досі передається з рук в руки в нашій сім’ї. 
               Евакуйовані жителі, хто з тачкою ручною зі скарбом, а хто з мішком за плечима ішли до більш спокійних місць проживання. Наша сім’я  з чотирьох чоловік, сім’я брата мого дідуся – вісім чоловік і сім’я моєї хрещеної – три чоловіки йшли разом. Наші речі і я зверху з сином моєї хрещеної сиділи на візку, який тягла запряжена у ярмо наша корова. Була дуже холодна погода, сніг з дощем, і я застудилася. Пізно вночі ми доїхали до якогось села, але ніхто не пускав у хату, щоб обігрітись і обсушитись. На вулиці нас зустрів козак на коні із армії Власова. У руках у нього була нагайка. Він постукав нею в найближчу хату і примусив господаря взяти нас на нічліг.
              Евакуація наша пройшла до Березнеговатої Миколаївської області, де ми перебували на постої в одній хаті, там нас і застало визволення.  «Красні», як тоді називали наших солдатів, закінчували визволення теперішньої Херсонської області. Це було 10 – 13 березня. 
               Пам’ятаю нальоти наших літаків, радість і сльози на очах рідних і знайомих. Пам’ятаю, як німці ховались під стріхами хат, з жахом дивлячись у небо. Вночі Березнеговата була звільнена і ми вирушили до себе додому. Розбиті хати, вибиті вікна зустріли нас, але це була радість повернення до рідної, хай і розбитої домівки. Розпочалась відбудова. 
               Літо 1945 року було гарячим від тяжкої роботи в полі.  Ми, діти війни, тижнями не бачили своїх матерів, бо вони йшли рано на роботу і приходили пізно. Почали повертатися з війни воїни, їх було так мало. Був липень місяць, я сиджу на абрикосі, дивлюсь: йде солдат з чемоданом в руці і мішком за плечима, а назустріч йому біжить син моєї хрещеної і кричить – «Тату!». Батько  підняв  на руки сина, підкинув вгору, поцілував, а я сиділа на деревині і гірко плакала, бо вже знала, що мій батько ніколи не пригорне до себе, бо його немає в живих. Будь проклята війна!
                  Нехай ніколи в світі не гинуть люди від вибухів. Нехай ніколи не буде небо чорним. Хай сяє сонце, хай буде мир!

Контактні дані: керівник євроклубу Кречик Ніна Іллівна – вчитель історії та правознавства Милівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ст..  моб.0958794512
Учасники: Іванчук Аліна Олександрівна, учениця 11 класу
                       Кучанська Валентина Сергіївна, учениця 11 класу

Немає коментарів:

Дописати коментар